Сонце на долонях


-???-

Зупинена мить

Творча діяльність > Збірки віршів



Анатолій Ядловський
Із збірки “Зупинена мить”.

Видавництво «Перевал».
Івано-Франківськ
, 1994.

Завантажити цю збірку у форматі PDF можна тут.

Я розумію

Я розумію – розмову лісу.
Я розумію – клекіт орлиний.
Я бачу – життя ешелонність
І зупинку його – домовину.

Я споглядаю – років потоки.
Душею лину – віків глибоких.
Я розмовляю – вночі з пророком.
Й небом прошкую повільним кроком.

Я знаю, що я – струмок для крові
І що для різних думок я – сховок,
І що тіло моє – порохом стане.
Й що, опісля, залишиться – слово.


Господар

В просторах Всесвіту панує –
Господар – космічний вітер.
І побудований дім його
З сонця й місяця світла.

Кожен вечір – немов у кошару –
Збирає зірки в сузір’я
Й замітає мітлою – Космос –
Своє безмежне подвір’я.


Явожно

Знову – чорний колір – круки.
Темна ніч – орда.
Знову – чорний ворон з неба.
Землю огляда.

У концтаборі – Явожно –
Сумно, стогін, плач.
Почорнів від суму й горя
Місяця колач.

Відцвіта в саду черемха
Вже не перший рік.
Гинув у цей час в Явожно
України цвіт.


Живу

Живу у світі рим.
Літаю в нім – мов птах,
А сплю на динаміті,
Що схований в словах.
Кохаюся – у віршах.
Купаюся в піснях.
Працюю – наче знахар.
Радію – мов дітлах.


Вечір

Вечір – приніс мені місяць на долонях –
Я поселив його в своїй душі.
Відтепер – він назавжди в моїм полоні –
Нехай це знають всі товариші.

Уночі, навколо, темнота панує.
А я з тих пір – лиш світлі бачу сни –
У душі моїй – сам Бог тепер веснує
Й у безвість – не пливуть мої човни.


Шторм у горах

Вітер вириває з корінням гори –
І жбурляє їх на чорні хмари.
Гірські струмки, злякавшись жорстокої гри,
Падають дощем на круті яри.

Небо хмарами пливе долинами.
Напнувши смерекові вітрила –
Земля з понівеченими крилами
Рветься до світлого небосхилу.


Все минає

Все минає на нашій Землі.
У минуле спішить, біжить.
А поглянь – у вечірній імлі –
В небесах зупинилася мить.

***
Живе душа мого народу
В його поезіях, піснях.
Вона – це вічність мого роду,
Що закарбована в словах.


Веселка

Я бачив як веселка
З фонтану воду п’є,
Як силу життєдайну
Водиця їй дає.

Вона мені всміхнулась
Кольорами весни.
І радістю наповнилась
Душа до глибини.

Ми з нею розмовляли
Лиш коротеньку мить.
А голос її й досі
В душі моїй бринить.

Вона мені шепнула
Про дивний неба край.
Провісником якого є
Є синій водограй.


Тарасові

Поглянь, Тарасе, на Вкраїну.
На свій, колись нещасний край.
Дивись – підводиться дитина –
Іди правицю їй подай.

Веди її у шлях широкий –
До визнання – вперед веди.
Історії гіркі уроки
Хай будуть з нею назавжди.

Дитині покажи дорогу.
Хай не блукає немовля.
Будь батьком ти для неї строгим.
Не дай звернути до Кремля.

***
Місяць, в зоряному плащі,
іде плесом нічної тиші.
В повітрі, ледь чутно,
лунає мелодія
місячного сяйва.
І Земля поринає
в благодатний сон.


Я бачу

Я бачу своє пульсуюче серце,
кров, яка тече тілом,
відлічуючи кілометри
мого життєвого шляху.
Я не бачу фінішу крові,
але я бачу фініш життя.


Милостиня

Під церквою люди
простягнутими руками
вимолюють життя.
І ми даємо їм життя
у вигляді милостині.
Життя – це Божа
милостиня.


Доля і душа

В тебе – своя доля.
В мене – своя доля.
Вони – від Бога.
В тебе – своя душа.
В мене – своя душа.
Вони – належать Богу.
У всіх нас – різні долі,
різні душі.
А доля наших душ єдина –
вони ідуть до Бога.


Комета

Олексі Гірнику
Він жив законами
Всесвіту.
Йому судилося
життя Комети
Душа не сприймала
земної наруги.
І тіло спалахнуло її
спопеляючим вогнем.

***
Білим полем
ідуть когорти.
Ця Армія завжди
боєздатна.
Не завдаючи
фізичного болю,
Вона перемагає.
Це Армія слів.

***
В моєму тілі –
безліч життів,
А в тіла
тільки – одне
життя.


Чорнобиль

Полинний сік – бурлив річками.
А ми жили – немов хрущі.
Літали – попід небесами
Й шукали щастя – у борщі.

Гуділи – понад ясенами.
А потім йшли – в спокійні сни.
Полинний сік – бурлив річками –
Як подарунок – сатани.


Шукаю перлин

Шукаю перлин словесних
В глибоких криницях духу.
Прямую віків безсмертних
Легким лебединим пухом.

Дивлюся навколо себе –
Лежать перламутру зерна.
Й Бога прошу у небі –
Нехай їх в слова оберне.


***
Внутрішня
краса
людини
живе
набагато
довше від
зовнішньої.

***
Морські хвилі,
побачивши берег,
повні життєвої
наснаги
линуть до нього,
не знаючи,
що там – їхня смерть...

***
Земля, щоб краще
чути дихання Космосу,
не звертаючи уваги
на нестерпний біль,
розриває своє тіло
вулканами і
землетрусами.


Припущення

Душа, залишивши
на Землі фізичне тіло,
лине в Космос.
Вона будучи вічною,
продовжує жити на
інших планетах Всесвіту,
набуваючи форм життя
характерних для
кожної з них.

***
Душа відчуває
наближення
смерті тіла.
Але боїться
розлуки з ним –
Вона – не бачить
свого майбутнього
тіла.

***
Після смерті тіла
душа, звільнившись
від баласту тіла,
лине простором
неба в пошуках
забутих зустрічей.

***
Дух, поєднуючись із свідомістю,
сприяє народженню думки.
В порівнянні із життям тіла
думка живе соті мільйонні
частки його життя.
Але, подібно до життя душі,
думка може народжуватись
знову і знову, і жити –
безліч життів.


1991

Зоря України,
одержавши
енергію
мільйонів,
яскрить
сліпучим
сяйвом.

***
Зорі в срібних
костюмах на
сцені. Місяць
налагоджує
світлові струни.
Звучить
мелодія ночі.

***
Живе серце Землі
розміщене в
центрі Вогню.
Вогонь дає енергію
не тільки Землі,
але й всьому живому
і не живому на ній.

***
Життя людини
проходить серед
вогняної стихії –
сонця, зірок, Землі.
Вогонь передає
людині силу і
знання Космосу.

***
Кожна людина,
яка живе на Землі,
повинна усвідомлювати
себе частинкою
Макрокосмосу і тільки
тоді вона
стане вільною.

***
Кожну мить
вічність пронизує
наше тіло.
Але тіло не в силах,
ані побачити,
ані відчути її.
І тому воно
залишається в
минулому.

***
Я написав тобі –
(віршований) лист.
Тепер частинки
життів – моїх – душі
і тіла – належать тобі.

***
Сьогодні я вперше
побачив твої очі.
Вони промовляли
до мене кольором неба.
Твоє золоте волосся
обігрівало мене
сонячним промінням...

***
Я живу на Землі
два життя, які
обмежені простором
часу.
Перше – це життя
фізичного тіла.
Друге життя –
це життя душі.
У кожного з них
життєві шляхи різні.

***
Цієї ночі я побував
на планеті Теолетта.
Особливістю життя
на цій планеті є те,
що її жителі видимі,
коли вони розмовляють
і невидимі, коли мовчать.

***
Душа
не живе в
трьохвимірному
просторі тіла.
***
Роки пелюстками
квітів летять
додолу.
Вітер розкидає їх.
Їм ніколи не
повернутися назад.


Монолог берези

Де ти сьогодні, мій друже?
Можливо гуляєш горами.
До мене ти став байдужим
Й блукаєш самотньо долами.

Подружився, можливо, із хмарою
І тепер – ти – її кохаєш.
Березу ж, свою царівну,
Поруч неї і не згадаєш.

Не знала, що ти зрадливий.
Покохала тебе душею.
Якщо ж ти, милий, щасливий
Залишайся назавжди з нею.

***
Сьогодні у горах спокій.
Ліси про майбутнє мріють.
Вони у задумі глибокій
Про нього думку леліють.

Розмову ведуть з промінням,
Що лине з просторів вічних.
І озирають каміння –
Цих свідків – подій космічних.

Спокій – сьогодні у горах –
Панує – домашній, свічний.
До гір прилетів він птахом
Справжнім – а не – мозаїчним.

***
Роки – сивим попелом –
лягають на мої скроні.
Це вони малюють –
мою старість.


Незнайомці

Ти танцювала сьогодні водевіль.
Голубою чайкою, серед моря хвиль.

Витончена грація, лебединий стан.
Я боявсь весь вечір, щоб це не був обман.

Чарувала поглядом, помахом крила.
Ти в танці водевілі чаклункою була.

***
Кожен
новий день
краплиною
роси
падає в моє
життя.

***
Ми бачимо –
коли і як –
на землю падають
краплини дощу.
Але ми не бачимо –
коли і як – на землю
падають
краплини роси.



Голод

Скелети і примари –
вишукували
дорогу життя.
Деякі знаходили –
шлях до Бога.
Інші продовжували
іти – їхні очі
світили вирвами.


1654

Старша сестра –
осліплена.
Три століття –
вона не бачила.
І тільки полиновий
апокаліпсис
допоміг їй прозріти.


У нічний час

У час нічний – сумні пишу я вірші.
В моїх обіймах – смуток і тривога.
В минулому мої – товариші.
Й мені до них – теж стелиться дорога.

Я задивився – на стебло пшеничне.
На ньому достигає – зерен плід.
Й на себе я зирнув – песимістично.
Й подумав – а я, який залишу слід.


Завжди поруч

Люди говорять: живи із смертю.
Пам’ятай про неї, йдучи в похід –
Вона твого життя – скатертина,
Якій під силу – накрити твій світ.

Нехай завжди вона буде поруч.
Нехай – розглядає твої сліди.
Але – надінь ти на неї обруч
І в гості до неї, друже, не йди.


Сквер

Бог був присутній.
Тоді говорили,
що Його немає.
Він знає – хто це зробив.
Це знає і пам’ять.
Що буде із ними – там.


Просвітліть

Бог присутній всюди.
Є він і в кожній церкві.
Люди захоплюють їх
один в одного силою.
Він хоче, щоб вони(люди)
вірили в нього –
не тільки в церквах.


Повернення

Василю Стусу
Дивився я на клаптик неба –
Відходила в минуле ніч.
Узяв у руки я молебник
І засвітив десятки свіч.

Схилив я голову в молитві.
І пом’янув усіх людей,
Які загинули у битвах,
Або ж попали до сітей.

Сьогодні їхнє воскресіння –
Вони виходять із ночей.
Сьогодні – їхніх душ горіння
Нам повертає сам Мойсей.


Сліпий

Сліпий, покараний
за чиїсь гріхи,
уперто рубав дрова,
неначе від цього
залежало його життя.
Навколишній світ
сміявся до нього весною...
Сліпий відчував її
і радів їй кожною
клітинкою свого
сліпого тіла.



-???- | -???-