Сонце на долонях


-???-

Публікації

Творча діяльність


Bірші, які відруковані в часописі "Міська брама", №11 за серпень 2012 poкy.



ВНОЧІ

Вночі над містом, чорним морем
Пливе місяць – срібний човен.
Навколо нього – линуть зорі
Й про любов із ним говорять.

Внизу – ставок. Лежить. Одначе
Вітер ще ганяє хвилі.
Та вже замучився добряче –
Й також прагне скласти крила.

А гай зелений зажурився:
Хвойний розгубив достаток.
І замість нього одягнувся
В листяне звичайне плаття.


Я ХОЧУ В ПІДГАЙЦІ

Я хочу в Підгайці до рідної хати.
Щоб дитячі роки і юність стрічати.
Щоб бігати босим до ставу купатись.
Й на вершині гаю від друзів ховатись.

Я хочу пройтися від хати до хати.
Й весільних пісень від душі наспіватись.
На Йордан з джерела напитись водиці.
І побачити друзів веселі обличчя.

В баскетбол і футбол награтися хочу.
Й за останнім уроком плакати хочу.
Й до клубу побігти – я хочу на танці.
І, неначе в останнє, хмеліти шампанським.

Підгайці мої, ви Підгайці.
Сільце, Старе місто, Загайці.
Юрдики дикі, польський костел.
Млин, оболоня, гордий орел.


МІСЬКА БРАМА

Стою перед міською брамою.
Залишилося зробити тільки крок.
Щоб осягнути світ нею обрамлений,
Дізнатися, що напророчив нам пророк.

А колись там – за міською брамою –
Життя буяло. Било джерелом.
А тепер стрічають нас холодні рами.
Синагога і костел сплять вічним сном.

Історія тут наче зупинилась.
ЇЇ потяг не гуркоче в дальню путь.
І щоб вона не зникла, не погасла.
Відновити треба нам його маршрут.

Анатолій Ядловський



Всі плакали


Виселення українців з Лемківщини в Україну в 1944-1946 роках відбувалося на підставі польсько-українських домовленостей, викладених в Угоді від 9 вересня 1944 року.
Виселенню передувало шалене одурманювання населення.

(Спогади Анни Гогоц, з дому Анна Даляк, 1929 року народження.Село Більцарева. Західна Лемківщина).

Анатолій Ядловський: Пані Анно, коли саме відбулося виселення вас з рідної домівки? Яким було ставлення поляків до вас під час виселення?

Анна Гогоц: З села Більцарева нас вивезли 21 липня 1945 року на самого Петра і завезли до Ґрибова, на залізничну станцію, де тримали тиждень. Потім погрузили у відкриті товарні вагони. Худоба була в одному кінці вагонів, а люди по три-чотири родини – в другому.
Поляки давали нам свої вози, допомагали грузитися. По дорозі до Ґрибова нас ніхто не супроводжував: не було ні поліції, ні армії.
...ми забули взяти часник і мені довелося повернутися з Ґрибова в село, то я бачила, що поляки вже жали наші посіви жита і складали їх в окіпки...

А. Я.: Скільки часу ви були в дорозі і куди вас привезли?

А.Г.: Везли нас (80-90 родин) цілий місяць і завезли в Долинський район Кіровоградської області. Біля 60 родинам запропонували роботу на цукровому заводі, але ми не погодились – хотіли бути разом. З нами був і священик. І що вони тоді роблять, відправляють нас на станцію Куцовка Новгородського району цієї ж області. Ніхто не питав: хочете ви, чи не хочете. Вигрузили в степу під голим небом. І старі і малі – всі плакали. Тут нас тримали два дні. На третій день з районного центру Новгородки по нас приїхали арби(підводи) запряжені коровами. Ми мали двох биків, дві корови і віз. То тато запрягли биків до воза, поскладали на нього церковні і господарські речі. В Новгородці нам виділили хату, в якій ми розмістили три церковні дзвони і відправляли Службу Божу. Невдовзі священик Тарановський поїхав в Кіровоград. Через деякий час перебрався в Миколаїв Львівської області, де правив до кінця своїх днів.

А.Я.: Чи довго ви жили в Новгородці?

А.Г.: В Новгородці ми жили до осені 1945 року. Тут нам виділили кімнату в хаті однієї ґаздині. В неї була стайня, так що і худобу було де тримати. Двох биків тато змушені були віддати до колгоспу. Молоком від корів ділися і з ґаздинею.
Восени ми переїхали до села Верблюжки, де жили наші родичі. Це було велике село. В ньому було дванадцять колгоспів. Тут ми прожили до літа сорок шостого року. Всіх розподілили на роботу по різних колгоспах, а жили ми в жителів села, які виділили нам кімнати.
Наша родина жила в жінки, чоловік якої не повернувся з війни. Вона мала двох синів – Павла - 1931 року і Івана 1929 року народження і ще була її мама. І нас – шестеро. Ми розмістилася в одному кінці хати, а вони – в другому. Держава виділила нам в покриття врожаю залишеного в Польщі 20 кірців(центнерів) зерна і бульби.

А.Я.: А чи не було бажання у вигнанців повернутися?

А.Г.: Дехто із завезених в село Куцовку раніше від нас, пробували повернутися додому. Вони добиралися до границі хто як міг, дехто ішов з тачками, в яких були лише речі першої необхідності. Вони говорили нам: ”Трохи побудете тут і також будете втікати.” Але на границі їм порізали перини і подушки, і наказали повернутися – звідки приїхали.

А.Я.: Дійсність жорстока. Ваша родина довго витримала?

А.Г.:
Ні, не довго. Люди бачили, що в таких умовах вони не виживуть.
Наш тато разом із стрийком Йосифом поїхали поїздом до тети на Західну Україну – до села Пацикова, теперішня Івано-Франківська область. Потім повернулися за нами. Пішли до колгоспу, щоб віддали їм бики, але ніхто і не думав віддавати. То тато жалілися аж до Києва, але ніхто бики так і не віддав. Тоді запрягли до воза корів, погрузили на нього скриню із зерном, невеличку частину зерна продали, решта залишили господині в якої жили. І вирушили до Пацикова. Всі члени родини, в тому числі і наша 70-річна бабуся, йшли за фірою(возом) пішки.
Вже перед Проскуровом(теперішній Хмельницький) померла 100 річна тета. На отримання дозволу і на поховання витратили день.

А.Я.:
Під час зупинок, ночівель вас не обкрадали?

А.Г.: Під час довгих зупинок або ночівлі вози ставилися в круг і виставляли чергових. Одного разу няньо чергували і, коли обходили навколо возів, то побачили неприв’язану корову. Прив’язали її, але обійшовши круг, корови вже не застали. Сліди привели в сусіднє село, але крадіїв так і не знайшли. Довелося в Проскурові(Хмельницькому) за останні гроші купувати нову корову, бо на чомусь же треба було їхати.
По приїзду до Тернополя в маленької дівчинки Олі від холодного осіннього вітру, а вже була осінь, дуже потріскалося обличчя і текла кров, то громада вирішила відправити її дальше поїздом. Ми разом з нею добралися до села Пациків значно скоріше від інших. Так, що встигли заробити в місцевих людей трохи бараболі і по приїзду решти людей на 12 фірах на перших порах було що їсти.

А.Я.: В Пацикові, де ви жили, як виживали?

А.Г.: В Пацикові ми зупинилися в моєї бабусі, вона тут жила ще від першої світової війни. Потім нам виділили хати місцевих жителів, які з різних причин пустували. Відразу по приїзду в Пациків довелося голодувати, бо не було що їсти. Запаси зерна (біля 5цн.) швидко вичерпалися.
В нас ще був мішок вовни з якої ми плели шкарпетки і обмінювали в селі Посіч на продукти. Також ходили в ліс і заготовляли дрова, зв’язували їх у в’язанки, і в Станіславові продавали або обмінювали на хліб(хлібина коштувала 10 рублів). Одну корову ми змушені були продати, бо не було чим годувати, а другу в подальшому взяли до хутора Слобода, що біля села Кукільники Галицького району.

А.Я.: А по якій причині ви перебралися в Слободу? Чи отримували ви і від кого яку-небудь допомогу в облаштуванні.

А.Г.: Батьки Степана Гогоца якимсь чином довідалися про цей хутір. Говорили, що там дають землю, а наші люди не уявляли собі життя без землі. Отож, ми зібралися і поїхали до Слободи. Спочатку було дуже важко, не було що їсти. Люди пухли з голоду. Про це важко розповідати. Згодом нам виділили по три гектари поля. На перших порах жили під оборогом. Дехто ліпив з глини халупи-мазанки. З цукрового буряку на вулиці варили мед, пекли медівники. Дехто змушений був випрошувати кусень хліба в місцевих жителів – своїх запасів вже не було.
Самі переселенці допомагали один одному, привозили хто звідки і скільки міг хліба, чи щось іншого їстівного. Але які б ми не були голодні, то няньо(батько) ніколи не заставляли нас красти. За те, що нам орали, або надавали інші послуги треба було відробляти. В 1947 році був дуже хороший урожай і люди вже не голодували. Земля була у нашій власності з 1946 по 1950 рік, до організації колгоспів...


Розмову вів Анатолій Ядловський

Ці спогади віддруковані в журналі «Лемківщина» , No (128), Весна 2012, ст. 4 і 5.


-???- | -???-