Сонце на долонях


-???-

Дар Всевишнього

Творча діяльність > Збірки віршів



Анатолій Ядловський
Із збірки «ДАР ВСЕВИШНЬОГО»
Видавництво «Надвiрнянська друкарня»
Надвірна,
2002 р.

Завантажити цю збірку у форматі PDF можна тyт.

Автор сподівається, що і третя збірка його віршів, як і попередні, віднайде свого читача і подарує йому декілька приємних хвилин спілкування із словом, зігріє душу відчутністю тепла і дасть можливість пересвідчитися у самобутності автора, схвалити, чи опротестувати його погляди на окремі аспекти життя. Уцій книжці три розділи: «Дар Всевишнього», «Україно» і «Німб богині».


Дар Всевишнього


***
Життя – великий Всевишнього Дар,
А кожен із нас у нім тільки весляр.
Вітрилом же править – небесний Владар
І де наш причал – не дізнатись.

***
Кожен із нас – суті краплина,
Із невдовзі зростає людина.
А потім, о Боже, людина – це попіл
На душу і тіло розділена навпіл.

***
Людина споглядає прожитий
Шлях, на відміну від звичайного
Не озираючись.

***
Якщо спинюся я колись
На вічний відпочинок
І друзі принесуть мені
У клунку мій обжинок,
Я засумую і сумирно
Промовлю з того світу:
Не потребую я гараздів,
А лиш словесного привіту.

***
Я на палубу піднявся
І затих, принишк.
На хвилях колихався
місяць-кочівник.
Я підплив до нього,
на долоні взяв.
А він – лиш засміявся
Й на овид неба впав.


ВЕСНА
Земля проснулася і дивний світ
В ранкове ввірвався видноколо.
Ще у задумі чорний ліс стоїть,
Та на престолі вже зелений колір.

***
Колись ввірвався з криком я
У цей лукавий світ.
Та не злякався він мене
І спалахнув мій ґніт

***
Приліг я відпочити
Й наснилося мені,
Що я листком прибився
До матінки земл і
Схотів піднятись знову
Та мовив, хтось мені :
«Це вже неможливо –
подія не сні».

***
А скільки душ чекають ще
Серед небесних сфер?!
Коли тіла народяться,
Що в безвісті тепер.

***
Ми навчилися акумулювати
Різну енергію, окрім енергії
Власного життя.

***
Всі люди мають розум, але
Не всі є розумними.

***
Шлях до серця жінки проходить
через її душу, а шлях до
серця чоловіка – через чарівність жінки.

***
Якби ж то розумом своїм,
неначе кочівник,
я в потойбічний дивний світ
завбачливо проник,
то вмить дізнався би про те,
що нас чекає там.,
й не довелося б нам тоді
платити віщунам.

***
Якщо ви хочете зрозуміти вислів:
«Бог - один для всіх»,
Вам достатньо глянути на Сонце.

***
Фізичні тіла людей – це матеріал
Для будівництва Землі.

***
На дистанції життя кожен приходить
До свого фінішу першим.

***
Якщо людина – це душа,
яка перевтілюється і живе вічно,
то кількість людей є незмінною
величиною.

***
На водному плесі зірвані квіти.
Троянда в цю ніч відцвіла.
Прийшла пора у житті зупинитись.
На поверхню пустка спливла.

***
Клубок посріблених ниток
Котиться верхів’ям гір до ранку.
А поруч – сумно миготять
Теміні нічної полонянки.

***
Жоден з нас не зробить те,
Що повинен зробити інший.

***
Люди, які поруч не завжди
Є близькими.

***
Людина не може вийти
За лінію горизонту.

***
Люди інколи допомагають
Один одному не на благо.

***
У майбутнє ми ідемо самі,
А в минуле нас відносять.

***
Людина хоче навернутися
До першооснов, але вона не
Знає їх.

***
Якщо відбувається
перевтілення душ,
то за свої гріхи кожна
людина відповідає сама.

***
Дорогами прокладеними
Людьми можна повернутися
Назад, а Богом...

***
Про вічність говорити тілу...
Думаю негоже.
Душі – це інша ніч –
Вона до неї вхожа.


Оракул
Оракул, або ж просто жрець-віщун –
Авторитет у справі ворожбитства.
Він знає, чи є Бог Ваш опікун
Й чи владною до нього є молитва.


На вулиці
На вулиці – весняний вітер.
Чому б із ним не полетіти.
Та жаль, в житті моєму – зорі
Пливуть уже осіннім морем.


На дворі вечір
Надворі вечір. Небосхил
Зорями уквітчаний.
На них, неначе на гвізках,
Ніч висить пришпилена.

Як тільки зорі відійдуть,
Вона разом із ними.
Тому, напевне, що душа –
Із крильми пташиними.

***
Ніхто не проситься у цей світ,
Але й ніхто не хоче його покидати.

***
Цей світ – сукупність плинних ліній,
Що на Землі зійшлись полинній.

***
Весь світ поділений – на звичний
Й на невідомий – потойбічний.
У першому ми бачим – Сонце
І Темноту у світі іншім.

***
Тіла вмирають і ідуть у чорнозем, болото.
Душа скреса й палахкотить світловим потоком.

***
Життя людини – це міст,
Який з’єднує береги небуття.


Опісля
Хто я, скажіть мені тепер –
Душа, чи може, тіло?
Якщо – тіло – воно мертве,
Якщо душа – це сміло.
Скажіть, чи плакати мені?
Думаю – молитися –
І вірити. Що з тілом я
Все таки ще стрінуся.


Сон
Я проснувся зранку – холодний – наче лід...
Це сон мені наснився, що поглинає світ.

***
Роблячи добро,
Ми віддаємо частку,
А роблячи зло,
Ми привласнюємо її.

***
Віват, Академія
Вже двадцять п’ять минуло літ,
А в серці – Академія.
Як ми пішли в життя, у світ.
А в серці – Академія.

Віват, віват, віват, віват
Тернопіль й Академія.
Ви стали нашого життя
Прекрасною поемою.

Студенти інші ходять тут.
Прошкують тротуарами
Але і ми, недавно й ми,
Стрічались тут з коханими.

Згадуймо із радістю
Тернопілький – наш рідний вальс.
І молодість ніколи,
Ніколи не покине нас.

***
Гроза прийшла нежданно
Й змінила все навкруг.
Хмари невблаганно ввійшли
У чорний струг.
А водяні простори
Ввібрали колір їх.
І місяць розколовся –
Мов тріснутий горіх.


БЛИСКАВКА
Проникає крізь атмосферу
Електрично-сріблястим розрядом.
Для неї – блискуча прем’єра.
Для Землі – вогняна блокада.
Розгадай людино благаю
Таємниці грози, блискавиці.
Чому на Землю спадають
Вогняні смертоносні жар-птиці?


ГОСПОДИ
Стаю перед тобою на коліна.
Поглянь на мене Боже з висоти.
Я є твойого подиху творіння,
Тому Твоєї прагну висоти.
Своєю обійми мене рукою.
І поглядом святим благослови.
Щоб йшов життям твердою я ходою,
В моє буття назавжди увійди.

***
Господи, Ти є в усьому
На нашій блаженній землі.
В людині, рослині, камінні,
У сонці, у хмарах, в імлі...
Присутній у кожній хвилині
Прожитого мною життя.
Без Тебе не може відбутись
Й миттєвого серцебиття.
О Боже, Тебе я благаю,
Веди лабіринтом буття
Людей, що давно вже шукають
Доріг до Твого співчуття.

***
Іду до тебе все життя,
Не озираючись – навіки.
Та чи зустрінеш Ти мене
За овидом реліктовим.

***
Чому людині Бог не дав
Орлиних дужих крил.
І їй не виділив також,
Як кораблю, вітрил.
Тому, що в неї – не було
Удосталь власних сил
І їй судилось розумом
Здолати небосхил.

***
Чи можна біль наш порівняти
З стражданнями Ісуса?
І чи в порівняння з нашими
Ідуть його спокуси?
Ісус за люд весь постраждав.
А кожен з нас – за себе.
Тому в співставленні такому
Навряд чи є потреба.

***
Ісус лежить в промінні
Сонячного світла.
Поруч з ним Марія
Радістю розквітла.
Поглядом ласкавить
Божественне дитя
У якім проснулося
Вічнеє життя.

***
Воскреснемо. Якими?

***
Коли душа покине тіло
Й полине в простір Твій,
Відбудусь я осиротілий
І згине овид мій.

***
Я двічі смерть свою шукав.
Хотів в обійми Бога.
Та він подумав і сказав:
“Це відклади на спогад.
Не поспішай у темінь плит,
У душнеє склепіння!”.
І повернув мене в життя
Озвучувать каміння.


ПОЕЗІЇ
Я знаю: Бог тебе направив
Промінням сонячним в моє буття,
Щоб лід в моїй душі розтанув
І зупинилося напівжиття.
Я був до цього сиротою
І тільки серцем прагнув висоти.
А, опісля, як з’явилась ти,
Відчув себе слугою вічності.

***
На небі зірка спалахнула
Земля проснулась.
Божий Син –
Наш світ побачив і жахнувся,
Своїх злякавшись уродин.
Ніхто не чув про царство Боже
Жили усі одним лиш днем.
Пообіцяв опікуватись нами,
Якщо за ним на смерть підем.

***
Люди замість того,
Щоб просити у Бога
Урожаю, просять у Нього
То сонячної, то дощової погоди.

***
Людина не може творити,
Вона тільки віднаходить діяння Божі.

***
Чи мають день і ніч тіла?
Фізичні може, чи астральні.
І чи мають вплив вони
На події планетарні.

***
Зовсім поруч астральний світ.
Та його ми ніяк не побачимо.
Надаремне вважаєм себе –
Розумними, навіть зрячими.
У ньому – закони Всесвіту –
Не наші земні – надумані
І місця тут кожному з нас –
Всевишнім заобітовані.

***
Боже, я вдячний Тобі,
Що ідеш ти поруч зі мною
І обпертись я можу на Тебе
Неміцною своєю рукою.
Боже, я вдячний Тобі,
За кожен прожитий день
І слухати хочу завжди
Твоїх життєдайних пісень.
Боже, Тебе я благаю:
Вкажи мені вільний шлях.
По якому піду за Тобою
З усмішкою на вустах.

***
Коли я на світ народився
Спалахнула на небі зоря.
Але не дає Бог дізнатись.
Котра з них в зірковиді моя.

***
Мозок, чи Всесвіт,
Хто із них більший?
Мозок, либонь.
За Всесвіт вмісткіший.
Йому осягнути
І Всесвіт під силу.
Якщо не зведе його
Час у могилу.

***
Слова живуть – неначе люди –
Від народження до смерті
І шукають своє місце
Серед звуків круговерті.

***
Смертельний танець блискавиць
З-поміж мелодій грому.
Земля – мов пекло – вся горить,
Чужа у ріднім домі.
Спини, мій Боже, світлий тан.
Спини, Тебе благаю.
Спини мелодій ураган,
Що серце розривають.
Хай не палає на Землі
Вогнистая заграва.
А різнобарв’я квітів й сміх
Нехай тут балом правлять.

***
У полум’ї аркуш списаний тліє.
Так і життя згорить, спопеліє.
Тепер воно ще, як аркуш чистий,
По якому гуляє почерк вогнистий.

Та настане невдовзі хвилина
Й останній розчерк зробить людина.

***
Хто панує на Землі?
Про це дізнатись
Посприяє у свій час
Кістяк білястий.
Завіта до Тебе він,
Загляне в очі.
Пора зі мною,- скаже він
А ти не схочеш.

***
Твої роки, ти мовиш, всі у розтіч.
А мої – сховались під папаху.
Хоча і зіткані вони із протиріч,
Та прошкують – всі разом на плаху.

***
Коли даю я щось у друк
З предтекстом інквізитори.
І завдають пекельних мук
Приборкані просвітери.
Для них примара і фантом
У розумінні слів моїх.
Бо кожен з них немов Антей
В претензіях своїх застиг.

***
Твої роки ти мовиш всі урозтіч,
А мої сховались під папаху.
Хоча і зіткані вони із протиріч
Все ж попрошкують всі на плаху.

***
Скільки часу у душі вогонь горить,
Стільки часу в серці кров кипить.



УКРАЇНО

***
Україно, моя Україно
Ти колиска щасливих снів.
Над тобою зорі перлинами,
А в садах солов’їний спів.
Україно, моя Україно,
Не сумуй, піднімайся ввись,
Незалежністю опромінена,
Стань могутньою як колись.
Святослав, Ярослав, Володимир.
Повернулися славні сини.
Щоб край зростав нескоримим
У дозорі стануть вони.


***
Я люблю Україну, як матір,
Як кохану, сина, дочку.
Приходжу до неї довірливий,
Знаю: стріну любов людську.
Зупиняюсь, стаю на коліна.
Шепочу молитву святу.
І духом її опромінений
Із нею в нетлінність іду.

***
Я не забуду тебе ніколи,
Срібноплинний мій Коропець.
Береги твої між гаями
І на хвилях плавкий вітерець,
А в нахилених верболозах
Чарівний пташиний спів,
Що пробуджує в серці відозву
До священних отчих країв.


ПІДГАЙЦІ МОЇ
Тут дитячі роки залишили свій слід.
Підгайці мої.
Кохання найпершого схований цвіт.
Підгайці мої.
Тут рідний мене зустрічає поріг.
Підгайці мої.
Коли повертаюсь з далеких доріг.
Підгайці мої.

***
У серці моєму Підгайці
Й підгайчани у ньому також
І лагідний, дуже лагідний –
Босоногий липневий дощ.
У серці моєму навіки
Коропець і зелений гай,
Й веселкові, райдужні квіти,
Й весняного кохання розмай.
Куди б не пішов я, я знаю:
У серці моїм ідуші
Розмістились Підгайці навічно
Й підгайчани зійшлися усі.

***
Містечко є в Галичині, що вабить нас,
Приходить в сни.
Воно Підгайцями зоветься
І Коропець крізь нього в’ється.
Біля річки гай зелений
У сонячній діадемі.
По ставків сріблястім плесі
Місяць ходить кожен вечір.
Поруч з ним зринають зорі,
Наче мавки світанкові.
Одне воно в Україні.
Й лиш у ньому ночі сині.
Тільки тут в ставків намисто
Земля оділась урочисто.


Рідні Підгайці
Коли до вас повертаюсь
Молодіють серце й душа.
Тут з матір’ю зустрічаюсь
І мовляться ніжні слова.
Цілую поріг хатини
В якій я побачив сві.
Відчуваю тепло родинне
Й років зупиняю політ.

***
Завітайте в Підгайці
У рідний свій край.
Завітайте в ставків
Світанковий розмай.
Зачарує вас співом
Птахів вічний гай.
І кольором хліба
Полів урожай.
Тут дитинства зустріне
Вас рідний поріг.
Й заскрипить під ногами
Старий білий сніг.
На мить, на єдину –
В теперішнє знов –
Палкі почуття...
Та не та уже кров.

***
Колись приснилося мені:
Я у батьківським краю.
Пісні тут линуть чарівні
І друзів я стрічаю.
Та раптом легіт прилетів,
Прилинув в мої груди.
Від крив я очі й зрозумів,
Що не живуть в снах люди.

***
Над Талергофом розтріснулася вічність.
Й життя у ньому ледве пломенить.
І неба у минулому блакить.
А з нею і життя людського цінність.



НІМБ БОГИНІ

Над тобою – німб Богині.
Ледь примітний її штрих.
А в очах – волошки сині –
Ознака всіх дітей земних.
Порухом знадливих ліній
Маниш мене у світ п’янкий
І я прошкую – вічний мрійник –
В твої обійми медяні.

***
Я мапою долі прошкую.
Палітрою квітів тремких.
Де колір очей волошкових
В краплинах роси заліг.
Та ось він зникає у часі
І поміж суцвіття перлин
Залишається як наслідок
Одинокий сумний жасмин.

***
Не забувай ти мене, благаю.
У майбутніх своїх життях.
Я тебе лиш одну чекатиму,
Де б не був, у яких світах.
Я б ніколи тебе не побачив
Й не зустів на своєму шляху,
Коли б не було нам означено
Коханням вічним спалахнуть.

***
У мене двоє друзів –
поезія і ти.
Вона тебе кохає,
а я її прости.
Вона з тобою вміє
бесіду вести.
А я слова для неї
у вірші прясти.

***
У зорянім костюмі ходить
Місяць – Дон-Жуан нічний.
Й усім жінкам серця холодить
Його погляд вогняний.

***
Сьогодні ми спізнали вперше
Вуст наших дотик – поцілунок.
А потім танець-характерник
Наповнив рухи ніжним трунком.
В полон захоплені жаданням
Полинули ми в темінь ночі.
Вона зустріла нас коханням
І сповнила ним стан дівочий.
Тіла сплелися, наче змії,
У пошуках жаги кохання
І ми скорилися стихії –
Нестримним силам любування.

***
Ви надзвичайно чарівні
І вами радий я п’яніти.
Це в ваших, схований, очах
Погляд чарівливо-привітний.
Його я бачив вже не раз –
Палаючий коханням вітер.
Він спопеляє й життя сплав,
Але я радий з ним зустрітись.

***
Ти приходиш до мене щодень
Із написаних мною пісень
Й розцвітає в душі весна
Чарівна, чарівна, чарівна.
Незабаром нам стрінеться літо.
Усміхнеться щиро привітно.
А за ним й золотава осінь
Рушники принести попросить.
Подарую тобі я квіти.
Що цвітуть веселкою в житі.
А потім тебе обніму я
Й поцілунками зачаклую.

***
Забудь ти нашого кохання
Всепоглинаючий вогонь.
І поцілуй ще раз – й востаннє
Торкнися охололих скронь.
Не журися довго за мною.
В тебе також – короткий вік.
Й завчасно не шукай спокою –
У вічнім стуленні повік.

***
Ти поглядом своїм торкнулась –
Давно забутих вже часів.
Для тебе це – неначе вчора.
Для мене ж – відгомін віків.
Для тебе – це лиш забаганка –
Не спопеляюча любов.
Для мене ж – квітне – знов троянда
Й в судинах – магма, а не кров.

***
Я доторкнувся перс твоїх –
Двох білих келихів кохання.
І пестив їх, і цілував,
І падав з ними у провалля.
А ти шукала вуст моїх,
Неначе вирвалась з полону.
Тремтіння тіла, потиск рук
І подих в пошуках озону.
А потім погляд чарівний
Й усмішка мила на прощання...
І знову поміж нас туман
Й облич невміле маскування.

***
Я осягнув глибінь твоїх очей,
Коли у них проснувся ранок.
І знову, як було уже не раз,
Кохання викрав в нас світанок.

***
Кохана ти давно зі мною
У снах пророчих неземних.
А вчора ти мені приснилась
Посеред квітів чарівних.

Ти із ними розмовляла.
Співала про любов пісень.
До серця ніжно пригортала
Й тулилася до їх рамен.

Застиг від подиву і вітер.
І лист застиг – не шелестить.
А клен сльозу-росинку витер –
Згадав свого кохання мить.

***
Ти мені даруєш погляд,
Незнаний досі – чарівний.
Й лиш очей стулю повіки –
Стан дівочий бачу твій.
Леготом прилинь, благаю
В сутінки вечірніх мрій.
І забери мне з собою
Та насміятись не посмій.

***
Сьогодні доторкнувся я твоїх колін –
Золотих воріт земного раю.
І, обіймаючи твій стан, благаю,
Щоб задурманив і тебе кохання квіт.

Та невдовзі про любов і не згадаю.
І далеко від твоїх красивих ніг
Я дивитись буду на холодний сніг
У безмежнім незнайомім краю.

Та обожнюю любовних чарів світ
Від якого сховку не знайду ніколи.
І на землю лину – з понад хмарних віт,
Щоб без твоїх обіймів – не прожити вік.

***
Я зустрів тебе – посеред пінних хвиль
Із мандрівки повертаючись додому.
А скільки часу, скільки довгих миль?
Мені пройти судилося самому.

Ти прилинула – із дна морських глибин,
Із висоти – пташиного польоту.
І спаливши у душі моїй полин,
Покликала в кохання не зворотньо.

***
Я тебе побачив весняного ранку
І проснулась в серці долі таїна.
У твоїх зіницях іскорка кохання
Спалахнула, наче сонячна струна.

Я черпати хочу з них – тепло й наснагу.
Й панувать над плином – всіх твоїх думок.
Щоб знайти зумів я – поміж дорогу
І на ній – відомий тільки нам – місток.



-???- | -???-